11.03.13

Історія України / Життя і побут козаків

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо).

Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст.
термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

У Запорізької Січі була своя територія, що називалася Кіш. По полю розкидані курені, що нагадують окремі держави. Керували ними виборні кошові отамани, які обиралися Більшою радою «зі своїх же запорізьких козаків». Всі важливі питання вирішували разом на загальних зборах. Був і свій запас провізії, і кашовар.

Прийти на Січ міг кожний, але той, хто хотів тут оселитися, повинен був пройти своєрідний військовий іспит у досвідчених воїнів. Якщо що прийшов був слабким і непридатним до військової служби, його не приймали й відсилали назад додому.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

Прийом до Січі був простий: треба було сказати:

«Вірую в Христа, у святу Трійцю» і перехреститися. На Січі була церква, куди козаки ходили на службу, хоча ніколи не постились.

Війни й суворі умови життя виховували в українських козаках зневага до комфорту й розкоші, почуття товариства, братерства, мужність і стійкість - всі якості, які повинні бути в теперішнього воїна, готового в будь-яку хвилину на самопожертву. На Січі дотримувалися звичаїв, які передавалися від батька до сина, за чим уважно стежили старі козаки. Кожний із запорожців готовий був умерти за свою батьківщину.

Законів на Січі було мало, але були вони жорстокими. Злодійство на Січі вважалося безчестям для всього козацтва. У судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом. Покарання й страта у запорозьких козаків визначалася характером злочинів. З покарань практикувалися: прив’язування до гармат на майдані, саджання на дерев’яну кобилу, биття під шибеницею, ламання кінцівок— ніг та рук, грабування майна, заслання в Сибір.

Найпопулярнішим з-поміж цих покарань та страт було биття злочинця кийками до смерті біля ганебного стовпа. До ганебного стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось украли або приховали украдене, учинили побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці; біля нього завжди стояла в‘язанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки на ціпах для молотьби хліба. Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть дрібничку, в іншого козака, у самій Січі або поза нею, і його спіймають на цьому, то його приводили січовий майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не заплатить гроші за вкрадену річ.

Козак, який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати, що повинні жити разом, не діючи шкоди один одному. Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше покарання.

Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив’язувати до гармати на майдані, даки він не розквитається або не знайде викуп за себе.

Дуже суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий або отамани дозволяли козакам пограбувати винного.

Запорозькі козаки носили як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голили. Вони надавали такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом – оселедець. Як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Невід’ємною частиною життя козаків була – люлька.

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: "Пугу, пугу, пугу!" — тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: "Пугу, пугу!"

Особливо ж козаки любили вигадувати прізвища товаришам: такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара і так само пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

Запорозькі козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене.

Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.

Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені.

Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву “тетеря” і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом.

Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.

Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки.

Усю свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними.

У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.

У звичайні свята запорізькі козаки часто розважалися кулачними боями: для цього вони увечері збиралися на січовій площі, розбивалися на дві лави або групи, одну з яких становили верхні, а другу нижні курені, й розпочинали бій. У цих боях вони нерідко розлючувалися до такої міри, що завдавали одні одним жахливих каліцтв і навіть убивали один одного.

Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу.

Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність.

Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Козаки були окремою соціально верствою населення, але, звичайно, вони зберегли риси, притаманні українському народові. З однієї сторони козаки були мужні, відважні, сміливі, самовіддані, дотепні, веселі, щедрі, безкорисні, винахідливі, гоостиприємні, прості у відносинах, справжні товариші та ін. З іншої вони любили похизуватись, були легковажні, ліниві, багато випивали (але ніяк не військових походах) та ін. Все це уособлює в козаках їхню неповторність.

З військової точки зору можна сміливо сказати, що вони були одними з найкращих військових формацій Європи того часу.

51 коментар:

  1. Дякую, дуже допомогло

    ВідповістиВидалити
  2. ФФФФФФУуууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу

    ВідповістиВидалити
  3. Дякую за текст, нерешті виконаю домашнє завдання.

    ВідповістиВидалити
  4. Козаки нікого не відправляли до Сибіру.

    ВідповістиВидалити
  5. Дякую , ця інформація мені знадобиться на Історію України

    ВідповістиВидалити
  6. величезне спасибі

    ВідповістиВидалити
  7. Клас , очень интересно , спасибо )

    ВідповістиВидалити
  8. Котик Анастасія24 жовтня 2014 р. о 11:19

    Клас, интиресно очень)))

    ВідповістиВидалити
  9. Дуже дякую просто супер!!!

    ВідповістиВидалити
  10. нарещі виконаю домашню роботу по Історії України)

    ВідповістиВидалити
  11. Мне понравилось ! Спасибо помогли найти хорошию информацию

    ВідповістиВидалити
  12. спасибо, очень помогли!!!)))

    ВідповістиВидалити
  13. Це ж треба бути ідіотом щоб назвати чуприну тюркською зачіскою, коли у слов'ян вона відома з 10 століття.

    ВідповістиВидалити
  14. Дякую, дуже допомогло у навчанні!

    ВідповістиВидалити