10.03.13

Біографія / Леся Українка (дитинство)

Справжнє ім`я Лариса Петрівна Косач. Народилася 25 лютого 1871 року в м. Новгороді-Волинському, в сім`ї повітого службовця – юриста Петра Антоновича Косача, та відомої української письменниці Олени Пчілки.

У зв`язку з переведенням Петра Косача по-службі родина мешкала в Луцьку та Ковелі, а з 1882 року постійним її місцем проживання с. Колодяжне. Саме на Волині минуло дитинство Лесі. Мати доглядаючи, за дітьми ( а їх було 6 ) намагалась дати їм національне виховання. У їхній сім`ї шанували народні звичаї. Діти змалку ходили в національному одязі.

Зі всіх шістьох дітей, що були в Косачів (два сини і четверо дочок), Леся найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Обидва вони були однаково лагідні та безмежно добрі, стримані, терплячі, однаково наділені виключною силою волі. Вони обоє були поблажливі в ставленні до інших, але не до себе, важко уявити, щоб вони зробили щось таке, що вважали за нечесне. Їм були огидні жадоба, зажерливість, користолюбство тощо. Була в них ще одна спільна риса: вони надзвичайно цінували людську гідність.

Леся Українка була всього на півтора року молодша за свого брата Михайла – Мишу… Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в 4 роки вона вже зовсім справно читала. А на початку шостого року життя вчилася писати навмисне для того, щоб написати першого в житті листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових…

Крім читання і забав, робили вони літом і "поважну" роботу, бо завжди мали свій квітник і город, що самі обробляли та доглядали. Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавах. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку.

Дуже рано почала Леся знайомитися з народною творчістю: піснями та художніми виробами. Мати возила дітей до різних сіл та містечок. Там вона зачаровано слухала веснянки, які селяни співали бодай чи не всім селом. Діти, а особливо Леся, сприймали це все з великим захопленням. Багато пісень увійшло у побут Косачів і стали там улюбленими піснями; це такі як "Подоляночка", "Зайчик", "Женчичок - бренчичок" та інші.

До десяти років Леся росла і розвивалася, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала із братом "козака". Любила Леся й серйозну роботу – господарчу. Вона завжди мала свій квітник і город, сама його обробляла й доглядала.

Як було Лесі 10 років, то вона почала вчитися з учителями разом з Мишею і всього того, чого й він учився, готуючись вступити до класичної хлоп`ячої гімназії. Вчила Леся й стародавні мови – грецьку і латинську. Її мати писала тоді бабуні, що Леся вчить усе те, що й Миша, але ще краще за нього потрапляє в науці. Крім науки, спільної з Мишею, Леся систематично брала лекції гри на фортепіано, якої її почала вчити ще раніше тітка Олександра Косач. Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Дуже любила Леся музику і була до неївельми здатна, здатна навіть до композиторства, та, не нащастя могла вчитися всього одну зиму, бо в неї почала боліти ліва рука і не давала грати. Свою журбу, що доведеться відмовитись від музичних занять, вона вилила в автобіографічній елегії "До мого фортепіано".

6 січня 1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро по тому… вона заслабла… Вважали, що то в Лесі гострий ревматизм… У неї так почала боліти нога права, що вона незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога через деякий час перестала боліти і не боліла кілька років. Однак од тої пори треба датувати початок Лесиної, як сама жартуючи називала, "тридцятилітньої війни" з туберкульозу, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову.

Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна лежати в ліжку, не робити різких рухів, увесь час відчувати гострий біль... Батьки не скорилися. Вони возили дівчинку до моря, на грязьові ванни і купання, зверталися до найкращих лікарів, народної медицини, закордонних професорів у Німеччині, але все було марним. Хвороба якщо і відступала, то ненадовго.

В той час, коли не боліла нога, почався туберкульоз у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року. Хвора рука позбавила Лесю можливості стати піаністкою. Після руки знову почала боліти нога, туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих на Карпатах та в Італії легенів на туберкульоз заслабли нирки.

Через недугу Леся вже ніколи більше не вчилася систематично з учителями, ніколи не була в жодній школі, ондак вже була врешті високоосвіченою людиною, знала багато мов, гарно грала. Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості.

Леся Українка писала все своє життя. Останні сили покидали вже її коли вона писала казку “Про велета”. З ясним розумом, що вражав сучасників гостротою і далекосяжністю суджень, помирала Леся Українка. Сталося це 1 серпня 1913 року місті Сурамі в Грузії в оточенні рідних і друзів. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі , поряд з могилами батька і брата. Вона прожила недовгий вік, але це було прекрасне життя людини, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю у боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя.

12 коментарів: