Біографія / Тарас Шевченко / Цікаві факти із життя

Народився Тарас Григорович Шевченко в селі Моринці Звенигородського повіту Київської гу­бернії (нині — Черкащина). За півстоліття до того, в 1768 році, навколишні міста й села стали цент­ром селянського повстанського руху, згодом оспіваного ним У героїчній поемі "Гайдамаки".

Батьки — Григорій Іванович та Катерина Якимівна — були кріпака­ми, тож у два роки Тараса записали ще одним із 17 тисяч селян поміщи­ка Василя Енгельгардта.

Поет прийшов на світ у хаті материного батька — покріпаченого ко­зака Якима Бойка.
Дитинство минало в сусідньому селі Кирилівці, але хлопець не раз навідував діда Якима, слухаючи розповіді про звитяги ко­зацьких часів. Другий Тарасів дід, Іван Андрійович Шевченко, свідок (або й учас­ник) гайдамаччини, від якого майбутній поет почув чимало цікавих і хви­люючих спогадів, пробудив у серці онука романтичну любов до легендар­них героїв Коліївщини. Батько поета був людиною письменною, щонеділі читав своїй родині "Житія святих". Тараса восени 1822 року він віддав у науку до дяка П.Ру­бана. У 1824-му хлопцеві пощастило побувати з батьковою чумацькою валкою у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді та інших містах, а з сестрою Катериною — на прощі у славетному Мотриному монастирі, де колись гайдамаки "ножі освятили", та в Чигирині. Історія родини Шевченків — трагічна й типова для покріпаченого ук­раїнського села — лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще "моло­дую у могилу нужда та праця положила"; батько "не витерпів лихої долі, умер на панщині"; брати "на панщину ходили, поки лоби їм поголили"; сестри "у наймах виросли чужії"; сам він пішов у найми "до п'яного дяч­ка в науку".

Зі смертю матері в 1823 та батька в 1825 роках Шевченко довгі роки поневіряється в наймах, шукаючи можливості вчитися грамоти й малю­вання.

З чотирнадцяти років, як прийшов час відробляти панщину, Тараса забирають козачком до молодого Павла Енгельгардта в село Вільшану. "Мій поміщик, — писав поет у автобіографії, — ставив мені в обов'язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або — на­лити у нього перед носом склянку води".

"При властивій мені сміливості характеру, — розповідає далі Шевчен­ко, — я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом гай­дамацькі сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської шко­ли, що прикрашали панські покої". Коли восени 1829 року Енгельгардти вирушали у Вільно, біля прізви­ща Шевченка було зазначено, що він здатний до малювання.

Дружина Енгельгардта, Софія, користуючись перебуванням у Вільно відомого в Європі портретиста Франческо Лампі, вирішила послати Шев­ченка до нього на лекції. Виїжджаючи до Відня, Лампі передає свого та­лановитого учня професорові рисунка Віденського університету Янові Рустему. Діставши змогу від початку навчатись у видатних майстрів, Шевченко досяг найвизначніших висот саме в портретному жанрі й рису­вальній техніці.

На початку 1831 року Енгельгардти переїхали до Петербурга. Та вже у 1832-му Енгельгардт на чотири роки віддає свого "домашнього маляра" в майстерню до цехового майстра Василя Ширяєва, який був одним із відомих представників декоративного живопису й ви­конував внутрішні розписи у приватних і громадських спорудах. Разом з іншими учнями Ширяєва у 1836 році Шевченко брав участь у розписі Великого, Олександринського та Михайлівського театрів Петербурга.

Та все ж найбільшим дарунком долі для Шевченка стала зустріч у Літ­ньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Тарас ночами бігав у Літній сад малювати зі статуй. Старший на сім років, Сошенко, відчувши в юному землякові неабиякий талант, не просто став його мистецьким проводирем, а й увів згодом до "малоросійського" товариства столиці, що складалося з талановитих і досить впливових людей, особливо у науковій та мистецькій сферах.

Розмова про звільнення Тараса Шевченка з кріпацтва уперше постає на одному з літературних вечорів у Брюллова десь у березні 1837-го. А 22 квітня 1838 року Павло Енгельгардт підписує 24-річному Шевченкові від­пускну, в якій і слова немає про те, що свого кріпака він насправді про­дає К.Брюллову, В.Жуковському та М.Вієльгорському за непомірну ціну — 2500 карбованців. Портрет В.Жуковського, написаний К.Брюлловим задля викупу, на лотереї був проданий царській родині.

Отримавши волю, Шевченко з великою жадобою вбирає дорогоцінну спадщину світової культури, швидко зростаючи до рівня освіченості провідних представників тогочасної інтелігенції, в колі якої він незабаром завойовує щиру симпатію і любов.

Тарас почав учитися вже дорослою людиною. І те, що зазвичай опи­няється поза увагою навіть талановитих гімназистів чи без осмислення сприймається більшістю студентства, для нього стало основою стрімкого інтелектуального злету. Багатюща бібліотека Брюллова була невичерпною скарбницею знань. Тарас знайомиться із творами видатних світових та російських письмен­ників, перечитує історію Греції, з особливим інтересом вивчає минувши­ну України. Часто відриваючись від своїх безпосередніх малярських за­нять, він слухає загальні курси різних на­ук — зоології, фізики, фізіології, вивчає французьку мову, відвідує театри і кон­церти.

На початку 40-х, щойно визволив­шись із кріпацтва, Шевченко завдяки Є.Гребінці та К.Брюллову входить у сало­ни столичної інтелігенції, бере участь у літературно-мистецьких вечорах, стає на них не просто бажаним гостем, а дієвим учасником, який, до того ж, має гарний баритон і чарівно співає українсь­кі пісні та романси. Серед нових знайо­мих, які щиро опікуються його долею, бачимо художників, музикантів, артистів, журналістів, літераторів, учених, військо­вих, чиновників — чимало з них належать до титулованої аристократії.

Якщо зважити, що перші віршовані спроби Тарас датує 1836—1837 роками, у 1839-му пише свій перший літературний маніфест ("На вічну пам'ять Котляревському") й вирішує друкувати збірку під назвою "Коб­зар", а наприкінці 1841 року виходить у світ його велика героїчна поема "Гайдамаки" — одне з найвищих досягнень української літератури, — то в цьому, мабуть, і є відповідь на сакраментальне запитання — "хто ж був Шевченко: поет чи художник?".

У середині травня 1843 року, діставши відпустку в Академії мистецтв, Шевченко вирушає в Україну. Один із нових друзів — декабрист Олексій Капніст — привозить Шев­ченка до Яготина і знайомить з родиною князя Миколи Рєпніна-Волкон­ського, старшого брата декабриста Сергія Волконського. Нащадок Рюри­ковичів, колишній військовий генерал-губернатор Малоросії, покровитель української справи в імперії, приймає Тараса, наче рідного сина. Княжна Варвара Рєпніна, щиро закохавшись у Шевченка, стає його другом на все життя, а головне — ангелом-хранителем у часи поетового заслання. Тарас присвячує їй поему "Тризна" й дарує автопортрет.

У лютому 1844 року Шевченко повертається до Петербурга. Бачене й пережите в Україні виливається в нові вірші та поеми. Того ж року в Петербурзі виходять друком "Чигиринський кобзар", "Гайдама­ки", "Гамалія", "Тризна". У липні 1844-го він закінчує поему "Сон", у якій не тільки подає правдиві, зворушливі картини життя покріпаченого селян­ства України, а й малює глибоко сатиричний образ царської ієрархії, вик­риваючи весь гнобительський лад імперії.

За таємним розпорядженням із Петербурга Шевченка було наказано затримати і з усіма паперами негайно доставити у столицю. Поет був то­ді в Седневі й поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 квітня на пе­реправі через Дніпро він був заарештований і відісланий під конвоєм до Петербурга.

"Художника Шевченка, — мовилось у вироку, — за складання підбур­ливих і вищою мірою зухвалих віршів, як обдарованого міцною будовою тіла, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вис­луги, доручивши начальству мати якнайсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могло виходити підбурливих і пасквільних творів". До цього Микола І власною рукою додав: "Під якнайсуворіший наг­ляд із забороною писати й малювати".

В Орську під загрозою фізичної кари "рядовий 3-ї роти 5-го баталь­йону" Шевченко мусив годинами проходити муштру на плацу, виконува­ти інші розпорядження деспотичного командира батальйону Д.Мєшкова.

Арешт і заслання Шевченка викликали серед його друзів і прихиль­ників, зокрема й у впливових аристократичних колах, хвилю спроб полег­шити його долю.

Маніфест Олександра II, який давав амністію політичним засланцям, не торкнувся Шевченка — зі списку "політичних злочинців", яким ого­лошувалася амністія, ім'я Шевченка було викреслене самим царем.

Другий маніфест із нагоди коронації також обійшов поета. Тільки в середині 1857 року, після довгих клопотань, Шевченка, нарешті, звіль­няють із солдатчини.

Академія мистецтв надає Шевченкові невеличку двоповерхову майс­терню, де поет мешкає і займається гравіруванням. У цій царині він стає справжнім новатором. Шириться коло знайомств поета в мистецьких колах Петербурга: він зустрічається з М.Чернишевським, М.Некрасовим, поляком З.Сераковським, грузинським письменником А.Церетелі. Шевченкові поезії поширю­ються в рукописах нелегально разом із літературою Чернишевського, Добролюбова, Герцена. Ім'я поета стає відомим і поза межами Росії.

Тарас Григорович продовжує мріяти про переїзд в Україну. Влітку 1860 року він остаточно вирішує купити землю на Чернечій горі між Каневом і Пекарями. Переговори з власником землі веде його троюрідний брат Варфоломій Шевченко. Поет надсилає на це гроші, малює план май­бутньої хати...

Шевченка не стало 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 ро­ку о 5 годині 30 хвилин ранку на сорок сьомому році життя. Через тиж­день — 5 березня — буде оголошено маніфест про скасування кріпацтва... Петербург, вражений трагічною звісткою, із великою пошаною ховав Кобзаря на Смоленському кладовищі. "За труною ішло багато студентів, весь університет, уся Академія, всі професори й багато люду.

Одразу ж почалися клопоти щодо виконання Шевченкового заповіту й перепоховання його в Україні. 26 квітня домовину з останками поета поїздом перевезли до Москви, а далі — кіньми до Києва, куди похід при­був 6 травня увечері. Наступного дня пароплавом "Кременчук" вируши­ли до Канева.Чернеча гора, на якій Шевченко мріяв поставити хату, стала 8 травня 1861 року місцем його останнього притулку і святилищем духу України.

Для українських діячів культури наступних поколінь популяризація ідей творчості Шевченка, увічнення його пам'яті стали рушійною силою в справі пробудження та об'єднання народу.


Маловідомі факти й історії з життя великого поета

Спитати кого-небудь на вулиці про Шевченка – ким він був, чим він жив, чим страждав і про що думав і ми обов’язково отримаємо приблизно таку відповідь: це видатний український поет, кобзар, він душею вболівав за долю української культури та українського народу, він поклав життя та зазнав страшних гонінь за свої переконання.

Але навіть така непохитна постать, як Шевченко, був ще і людиною. Людиною зі своїми переживаннями, своїми думками та сподіваннями, не завжди хрестоматійно-чистими і навіть не завжди про простий український люд.

*** 

Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:

- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.

- "Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками".

- "Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!"

- Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої "Катерини" та "Наймички", добрий би з нього маляр був.

*** 

Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до "бонтону" і модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців - сума на той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя - один із записів "Журналу" присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.

У 1845 році Шевченко продав свої твори видавцю за 1500 карбованців – фантастична на той час сума (для порівняння – в 1843 він працював у археологічній комісії за 150 крб. на рік, а самого Шевченка викупили з кріпацтва за 2500 і такої суми не було ні в кого з друзів, довелося влаштовувати лотерею. А власне творів було не так багато: "Кобзар" 1840 містив 8 віршів, додалися поема "Гайдамаки" та кілька поезій.

*** 

Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу "пустила" моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали "шиком" прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд поета - данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг. Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.

*** 

З народних переказів
Коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його.

Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича:

- Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?

Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже:

- Що це ви так дорого хочете?

- Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.

Пан розсердився й пішов од нього. А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:

- Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п'ятсот карбованців.

От іде раз пан вулицею, дивиться - на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає:

- Скільки стоїть осел, що на вітрині?

- П'ятсот карбованців.
Пан підійшов і каже:

- Цей портрет я заберу.

Вийняв п'ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:

- Гарний осел, та не мені дістався.

*** 

Маючи талант і бажання малювати, Тарас Грушівський, як його називали інші хлопці в Моринцях, пообмальовував усі хати, тини і двері в селі. Щоправда, замість балончика з фарбою у поета була крейда і вугілля.

*** 

Ликера Полусмакова, колишня наречена Шевченка, прожила ще довге життя. В 90-х роках ХІХ століття вона жила в Києві, але до кінця свого життя не розуміла ролі Шевченка в житті України. Але згадувала про нього з пошаною, а згодом переселилася до Канева і жила там до смерті, доглядаючи могилу Кобзаря.